Героїчна медсестра Майдану.Зустріч з Марією Матвіїв.

Відома усьому світі надбужанська медсестра-волонтер, яка під кулями снайперів рятувала життя бійцям Марія Матвіїв завітала сьогодні до нашої школи.  Марія Матвіїв - медсестра швидкої допомоги з міста Буська. 20-го лютого під кулями, без шолома й бронежилета вона допомагала пораненим. 

Присутній був і голова районної ради Глова Богдан Володимирович.
Учні декламували вірші про Майдан і майданівців.

Енергійна, невисока жінка в яскравій червоній сукні з чорною вишивкою, коротка стрижка, світле волосся – такою я побачила Марію Матвіїв на зустрічі з учнями і вчителями у Красненській школі №2, моїй школі.

Трохи прохолодно, незвично оформлений зал:  військова каска, бронежилет та щит – це все з Майдану, а поряд відстріляна гільза з гранатомета, яку привезли з АТО волонтери.

Я про неї вже знала, медсестра з Буська, з медичною сумкою, її фото облетіло весь світ. Героїня, якою вона себе не вважає, тоді вона була там, де була більше потрібна, і робила те, що вміла добре робити: рятувати людей,  надавати їм першу медичну допомогу.

Спогади… Рух, біг, допомогти, підтримати, подати води, коли просять, але це вже робила не  вона, а її чоловік Петро. Тоді там, вони були разом, коли розстрілювали мирних людей в центрі України, центрі Європи, таке не вкладалося в голові.  Страху не було, але часом приходила думка, коли мене вб’ють, хто ж виховає мого сина.

Пам’ятаю…В ці дні, хто був на Майдані – висповідалися,  приготувалися до найгіршого. На одній із фотографій я у будівельній касці, навіть не пам’ятаю, як вона опинилася на моїй голові, хто мені її дав, і чи б захистила б  вона від кулі снайпера. Потім втома, падала з ніг, шукала окреме місце, щоб просто впасти, втиснутись між  лежачими і на пару хвилин забутись. І знову в цей час хтось зробив  фотографію.

І ще … я біжу по сходах, падаю навзнак, вдаряюсь головою, хочу встати – і не можу. До мене підбігає французький журналіст, щось говорить французькою, я його розумію, хоч не знаю мови, та відповідаю йому вже українською,  і він теж мене розуміє. На рівні підсвідомості ми розуміємо один одного, ми люди.

Чую тепер такі думки, ну от, що змінилося, для чого ці жертви, долар по 30, тарифи зашкалюють? Так не за долар і ковбасу помирали і боролися, а за свободу,  за гідність, щоб нас не вважали бидлом.

Я люблю свою Україну, вона чудова, квітуча, вона – рай. Раєм вона колись стане, коли ми доведемо свою боротьбу до кінця. Цей Майдан ще не закінчено, він продовжується.

Мій син вже вчиться у військовому коледжі,  я надіюсь, що коли він його закінчить, цієї війни вже не буде.

Зал затамував подих, і коли Гураш Людмила Степанівна, завуч школи, запропонувала поставити запитання, довелося повертатися до реальності.

- Чи вийшли б Ви на наступний Майдан, коли б він відбувся?

- Чи вважаєте Ви себе героїнею?

- Чи тоді було страшно?

Страшно було, бо тільки дурний не боїться, але тебе чекають поранені, їхні очі просять допомоги і ти допомагаєш. У  мене така професія, що я бачила у своєму житті смерті0 та це люди були похилого віку, а на Майдані вбивали молодих, освічених, вчених… за що? Вони хотіли знищити цвіт нації  народ…

Як швидко пролетів час. Ні, не даремними були жертви, бо так натхненно  читали вірші дівчатка і хлопці в вишиванках, і сльози  на очах у  дорослих – тому свідчення.

Вчитель зарубіжної літератури

 Гулка Марія Степанівна